У самому серці Києва, над головпоштамтом і Майданом Незалежності, сьогодні замайорів біло‑чорний Прапор Надії — символ, що нагадує про українців, які зникли безвісти або перебувають у полоні. Цей стяг уже став впізнаваним знаком у багатьох містах країни, об’єднуючи людей навколо спільної надії та боротьби за повернення кожного додому.
Прапор, що говорить за тих, кого немає поруч
Підняття Прапора Надії у Києві відбулося після хвилини мовчання — як знак пам’яті про всіх, хто досі не повернувся з неволі. Символ з’явився ще у травні з ініціативи військового Сергія Волинського (“Волина”), одного з оборонців “Азовсталі”. Ідея виникла під час його перебування у США, де він займався адвокацією теми військовополонених.
Чорний колір стяга, за словами Волинського, уособлює темряву підвалів, камер і катівень, де щодня руйнують людську гідність, панують страх, біль і смерть. Білий — це віра і світло, надія на повернення, на нове життя після темряви. Саме між цими двома крайнощами, каже ініціатор, проходить шлях боротьби, який українці мають пройти разом.
Чому це важливо для кожного
Прапор Надії вже майорить на вокзалах, адміністраціях, у Запоріжжі та інших містах. До ініціативи долучаються громади, школи, лікарні, університети. Телеканал “1+1” підняв стяг над своїм офісом у прямому ефірі, а для журналістів це ще й особиста історія: вони чекають на повернення з російського полону колеги, журналіста “УНІАН” Дмитра Хилюка, якого незаконно утримують вже четвертий рік.
Голова “Укрпошти” Ігор Смілянський підкреслив: понад десяток працівників компанії — серед зниклих безвісти або полонених. Під час хвилини мовчання він думав не лише про загиблих, а й про живих, які досі позбавлені волі.
Суспільна підтримка і спільна дія
Ініціатива виросла з петиції, яка знайшла відгук у серцях побратимів, посестер, родин полонених і зниклих безвісти, а також усього суспільства. Люди підтримують не лише словами, а й діями — піднімають прапори у своїх містах і громадах. Волинський зізнається: не очікував, що Прапор Надії настільки “піде в народ” — нині вже важко порахувати всі міста, де він з’явився.
“Головна мета проєкту — щоб жодне ім’я не зникло у тиші. Це більше, ніж тканина з кольорами. Це символ незламності і боротьби, голос мільйонів, які говорять від імені тих, кого намагаються змусити мовчати. Якщо не мати спільного символу підтримки полонених, нація ризикує втратити голос, який так потрібен тим, хто досі там, у неволі”, — наголошує Волинський.
Прапор Надії — постійне нагадування і заклик до дії
Після початку повномасштабної агресії Росії тема полонених і зниклих безвісти стала однією з найболючіших для тисяч українських родин. Військові, цивільні, журналісти, волонтери — серед тих, кого Росія незаконно утримує у в’язницях і таборах. Для багатьох родин немає навіть офіційної інформації, і вони роками живуть між надією і страхом.
Поширення Прапора Надії робить цю тему постійно видимою — це не дає суспільству і владі “забути” чи відкласти її на потім. Стяг згуртовує людей навколо вимоги звільнити всіх полонених, підтримує родини, а також привертає увагу міжнародної спільноти до проблеми полону й насильницьких зникнень.
Ініціатори прагнуть, щоб біло‑чорний прапор став таким же впізнаваним, як державний стяг: щоб кожен українець, побачивши його, пам’ятав — хтось досі чекає на повернення з неволі, і про цих людей треба говорити й діяти щодня.